Жива квітка його душі.

Зустріч з людьми тривожить душу, а спілкування дає наснагу і переконаність в одному: то тільки птах не звиває собі гнізда більшого, ніж сягають його крила. Людина ж прагне куди більшого. Дорога, що веде до шкільного подвір’я швидко обірвалася, і ми опинилися у світлому храмі науки.  

Знайти кабінет географії, де «творяться» всі перемоги Валерія Костянтиновича Іримеску, вчителя географії Корчівецької загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, керівника гуртка… допоможе кожен, бо школа – то його дім , навіть більше то – частка його світлої долі. Саме цю творчу лабораторію впродовж років Валерій Костянтинович вистраждав серцем і знає тут кожен експонат, його історію у всіх подробицях.

Його практично неможливо застати тут самого: завжди в оточені своїх вихованців, тягнуться до нього зі своїми бажаннями і планами.

Споглядаючи за цим, здогадуєшся: незабаром нова мандрівка по рідних місцях. А судячи з їхніх маршрутів, розумієш, що рідною для них є вся Україна, адже вони давно вже сягнули найвіддаленіших її куточків.

-         Він – справедливий, справжній, - це доповнюють його учні, для багатьох з яких географія стала улюбленим предметом. А досягнення не забарились. Свідчення тому – призові місця на районному та обласному рівні, що їх впродовж кількох років виборюють його вихованці.

І вже  ніяк не обійти закоханість вчителя у краєзнавство.

-         Коли саме з’явилася така «прив’язаність» до дослідницької роботи – запитую при зустрічі.

І ніби продовження до мене розпочатої розмови:

-         Боюся, навіть дуже боюся, що багатства, якими нас обдарували ці гори, за буденністю поступово розгубляться. Бо де ж ви ще знайдете таку красу? А пізнавши її, хтось, можливо, й задумається, як цю красу зберегти.

-         Село наше – найвіддаленіше від цивілізованих умов, - не раз кажуть йому, - має свої особливості

-         Може, коли – не-коли та й спаде на думку залишити все, перебратися ближче до міста? – запитую у свого співробітника.

-         Я не просто виріс тут, у селі, я вріс у нього, як вросли оті смереки, дуби й берези. Повірте, цим деревам так привільно ніде не буде. І добре що моя професія дозволяє мені утвердити ці істини. Тому що людина повинна особливо добре знати історію розвитку свого народу. Хто ми, що ми, навіщо ми – ось на які запитання маємо дати відповідь.

Тому я постійно кажу своїм учням: любов до рідного краю починається зі струмка у твоєму селі, зі стежини через твої поля, з того маленького шматочка землі, де росте людина.

Валерій Костянтинович  - мій колишній учень. І як учителю мені б здалося якось прокоментувати сказане . Та тут коментарі, як кажуть, - зайві.

  Додам тільки, що талант – то здібності і море праці. Щастя тобі молодий колего! І хай не зів’яне квітка твоєї душі.

М.І. Процюк